Ми це зробили.
     Один за одним зелені і чорні танки, гуркочучи гусеницями, в’їжджали у наше Місто. Жителі не знали, чи радіти вступу визвольної армії, чи боятись помсти ворогів, і тому просто дивились на наші ряди крізь руїни стін, уламки балок, перекриттів, крізь чорні дими, що обволікли вулиці після бомбардувань. Було видно, що вони уже звикли до війни, і їх більше цікавило не те, хто зайняв їхнє місто, а те, чи виживуть вони протягом двадцяти годин, чи ні.
     Я там був. Сидячи на борту броньованого монстра, я тримався за впаяні до башти шворні, і дивився на руїну – те, що залишилось після восьми років затяжної війни, на те, що було створене видатними архітекторами, а за останні роки було підкоректовано бомбами, снарядами, вибухівкою та кулями. Будинки, що обступали нас з двох сторін, навівали нам страх – кожен боявся, що з якогось чорного вікна без шибки враз висунеться ворог і кине гранату чи пустить ракету; ми з тривогою оглядали горища, боячись металевого відблиску приціла снайперської гвинтівки; ми стискали в руках автомати і запасні ріжки, коли проїжджали чи проходили повз відкриті люки. Брудні, обдерті, закіптюжені, ми-переможці вступали до останнього міста, що належало нам – воно чекало нас, розкинувшись в улоговині, оточене горами і широким плесом річки, перетворене ворогами у цитадель і нами – у напівруїну. Голодні, виснажені, на танках, автомобілях, а часто й пішки, в місто вливались наші земляки в зелених одностроях, з блиском в очах – непереможне виявилось лежачим у пилюці, і великий чобіт розтоптував ненависний герб у друзки...
     Широкі проспекти перетворились на стоянку для бронетехніки. Підминаючи під себе ті кущі і голі дерева, що дивом вціліли після того побоїща, що тут панувало, танки шикувались у ряди. Не було чути ні матюків, ні стогонів, навіть командири віддавали накази рівним голосом, тихим, але солдати все одно чули ці накази, і повільно шикувались. Головна міська площа була заповнена нами – ми стояли, вертячи голови, роздивляючись залишки Імперії, що були тут скрізь. Нарешті ми помітили одиноку фігуру, що піднялась на Вежу; вона постояла біля флагштока, і під дружний переможний крик ненависний прапор безпомічною шматою упав під наші ноги, де чиїсь руки його дбайливо підняли і не менш дбайливо спалили. Над нашими головами замайорів наш рідний прапор, і ми, задоволені, слухали промову командуючого – про Перемогу, про кров, про матерів загиблих, слухали більше з пошани до самого командуючого, ніж до всього іншого. У піхоти було порушене шикування, вони знеможено валились на землю, і ніхто цього не забороняв, бо навіть старшини ледве тримались на ногах, тримаючи ліхтарні стовпи. Нарешті промова була завершена, і нам дали відбій.
     Місто, у якому пройшло моє дитинство і юність... Двадцять років я ходив цими вулицями, знав кожен провулок, знав половину жителів, а тепер я не впізнавав його. Чорне від сажі, з обдертими кроквами, обгорілими стінами, засипане сміттям і уламками каміння, з пообриваними проводами на стовпах, воно здавалось мені чужим і страшним. На вулицях метушились інженери з спецбудвійськ, відтягуючи “їжаки”, сапери вишукували міни на маґістралях, а люди похмуро дивились на нас – без злоби, без радості, тваринна змученість перла з їх очей, вони хотіли спокою, стабільності, і сподівались, що після восьми років ця стабільність прийде... Уламки металу нагадували про літаки, начинені вибухівкою, що летіли сюди, керовані смертниками...
     Я зайшов до будинку, де колись жила моя Любов - Єдина-Та-Неповторна, безпомилково знайшов чудом уцілілий особняк часів Першої Імперії серед лабіринтів ходів і провулків. Закіптюжений, з вибитими вікнами, обгорілими дверима, будинок самотньо стояв посеред того, що колись було прекрасним фруктовим садом, що його так старанно плекала Її бабуся. Власне так ми вперше і побачились – було це навесні, Вона допомагала бабусі обрізати яблуні, а я з товаришами ішов на лекції у Академію. Вона ще тоді мене підмітила – тихого, непомітного, сірого хлопця у компанії веселих лобів, а я не міг відвести погляду від її фігури, неначе виточеної з слонової кості... Тепер яблуні були спалені... Всередині особняка панував розгардіяш – напевне, він служив нічліжкою для бомжів чи притоном для наркоманів. Від минулих власників залишилися тільки обдерті шпалери, сліди від гвіздків і старе триспальне поламане ліжко. Ступаючи по кам’яному кришиві та обгорілих трісках, я зайшов до Її кімнати – згадуючи скромну обстановку і місце, де був її тайник. Його я знайшов швидко – ніхто не здогадався розібрати паркет і частину стіни, щоб відсунути гіпсокартонову плиту. Там був її щоденник і закритий конверт.
     “Ми покидаємо Місто.” – Писала Вона у тому листі. – “Вони давно тримають нас під контролем, ми маєм вирватись. Батько каже, що знає, як вибратись з Міста, я йому вірю. Як закінчиться Війна – я ж знаю, вона закінчиться! – знайди мене... Я буду вірна тобі до останнього...”
     Мене і її, пишучу цього листа, розлучало якихось три роки...
     Я вийшов з будинку, поправляючи свій залояжений мундир, з приємністю думаючи про Неї; щоденник і лист лежали у планшетці. Я знав, що вона жива – смерть не могла підібратись до неї, так само, як і до мене.
     Уже вечоріло, коли я добрався до свого будинку. Розчахнутий навпіл авіаснарядом, він здавався мені розтрощеним склепом. Зсередини ще вились чорні дими, на першому поверсі потріскувало полум’я – отже, наліт був ще вчора. Піднімаючись потрощеними сходами, я не міг позбутись відчуття, що це кінець. Просто кінець. Я або подам на подальшу службу – відтіснити Ворога до Великого Океану і там знищити, або просто загину.
     Ми впродовж восьми років воювали і нічого не вміли робити. Музику нам замінили удари артилерії, театри – виступи полкових гітаристів, ресторани і кафе – несвіжа бурда з казанів полкової кухні. За цей час виросло покоління, скалічене війною – діти і самі нерідко брали знайдену зброю і стріляли в дорослих; а що вже казати про нас? Порох в’ївся у наші руки, долоні були пристосовані під автомат чи гвинтівку, мозок мислив по-воєнному... Війна на нашій території завершилась – і я відчував свою непотрібність...
     Квартира, де жили мої батьки і я, була розграбована. Це не здивувало мене. Батьки поспішно покинули місто після того, як на Заході здійнялась заграва конфліктів. Сівши на корабель, вони відпливли у невідоме – не знаю, чи вони зараз на Островах, чи на Четвертому Материку... Вони вчасно виїхали – потім почалось оточення, і з Півдня на нас марширували армії союзників. Таких, як вони, не щадили, а сам факт, що син пішов в Визвольну Армію, був смертним вироком... Вони виїхали, я пішов воювати, а квартира, що ми її так леліяли, тепер стояла порожня і холодна. Дивно, як тільки там збереглось стільки наших слідів – зелена побілка, де-не-де вкрита сажею, старий скрипучий паркет, обгорілий у деяких місцях до перекриттів, а найбільше мене вразив портрет Генія – він запам’ятався мені ще з дитинства, і зараз він тут висів на своєму місці... Мені згадались його слова про Святу Боротьбу.
     Депресія полишила мене. Я знав, що буду робити далі - війна не закінчилась. Принаймні для мене.

WAS IST DAS - PODSTROCHNIK???

Не понимаю...

ЗАморочки, заморочки... Ладно, сделаю. Сегодня-завтра, а сделаю.